Олександр Солонько
Незасвоєні уроки
Не те, щоб мене дивував той факт, що багато політиків, котрі позиціонують себе патріотами, такими не є. Під час парламентських та місцевих виборів низка партій та політиків, використовуючи патріотичні гасла, отримали такий бажаний для себе шматок влади. При цьому, ті гасла для них були здебільшого чужі, а їх використання було скоріше гіркою необхідністю.
Чудовим індикатором для таких політиків є низка питань, яка стосується ідентифікації себе як українців, питання символів, смислів, історії української державності, питання ставлення до мови та певних персоналій, які увійшли в історію завдяки своїм діям та словам.
Коли по телебаченні транслювався проект «Великі Українці» (той самий, який запам'ятався гучним скандалом із втручанням у результати голосування), я ще був школярем. За результатами глядацького голосування, до якого було багато питань, тоді переміг Ярослав Мудрий, якого презентував Дмитро Табачник (той самий українофоб, який свого часу очолював адміністрацію Кучми і був міністром освіти в уряді Януковича Азарова). Тоді Табачник хизувався, що «трахнув» би Степана Бандеру Щербицьким. Але суть не в тому. Звернувся я до цього спогаду тому, що тоді Степан Бандера в голосування посів третє місце. Точніше, тому, що мене здивувала хвороблива реакція декого на це.
Як людина з центральної України, навесні 2008 року уявлення про Бандеру я мав лиш із сухих підручників історії. Та навіть пошарпаний посібник для 5-го класу середньої школи тоді дозволяв сформувати про цю персону обмежене, але хоч якесь уявлення. Це була людина, яка в певну історичну епоху пожертвувала всім заради ідеї Української державності. Почувши стільки словесної жовчі після оприлюднення результатів, я звернувся до більш глибоких джерел і здивувався такій реакції ще більше. І укріпився в думці про те, як потрібно сприймати фігуру Бандери.
До перших знайомств з волинянами і галичанами теж доводилося керуватися власними стереотипами й знаннями про те, як саме вони сприймають і цю персону, і ОУН та УПА. Логіка підказувала, що люди, які пережили коротший період совєтської окупації, змогли пронести через покоління пам'ять про ті події та самі їх же пережили. І для них Бандера герой, а не те, що з нього ліпить кремлівська пропаганда. Після цих знайомств така думка була підтверджена.
Гортаючи нещодавно стрічку новин, натрапив на кілька публікацій про голосування в міській раді Луцька щодо встановлення пам'ятника Бандері в місті. І був, чесно кажучи, здивований. В багатьох регіонах місцева політична карта змінюється в плані вивісок політичних сил, але при цьому люди лишаються ті самі. І очевидно, що чимало пристосуванців та відвертих українофобів попроходили в місцеві ради під вивісками патріотичних партій (або принаймні тих, які так себе позиціонували).
Проте для мене стало відвертою несподіванкою те, скільки таких людей виявилося на Волині – колисці УПА. Тобто, як волиняни, які самі є нащадками упівців, вибирають собі у місцеву владу людей, які явно не поділяють їхніх поглядів.
12 січня Луцька міська рада не змогла проголосувати фактично за втілення в життя давно існуючого проекту пам'ятника Бандері в Луцьку. Одним депутатам начебто заважало те, що він буде на «надто видному» місці, інші просто пошкодували грошей з міського бюджету.
Цікаво, що проти пам'ятника виступили й ті політичні сили які позиціонують себе як нібито патріотичні. Прикро було усвідомлювати, що такі люди можуть бути владою на Волині. І для мене, як уродженця Центральної України взагалі є шоком те, що там можуть заправляти персонажі, які є по суті справи є малоросами з ковбасною ідеологією.
Все це ще більш прикро, коли розумієш, що ті стереотипи, які нам накидали з Кремля, розраховані на розумово відсталих або ідейних україноненависників, яким в принципі байдуже за що ненавидіти все українське і бажати українцям смерті.
Зрозуміло, що за суперечками про місце встановлення чи небажанням виділити 300 тисяч гривень ховається дещо інше. В когось із депутатів це відверте невігластво, в когось прихована чи й неприхована ненависть, а в декого побоювання на кшталт «а що ж скажуть десь…». Не важливо в Москві чи Варшаві.
Ментальність переважної більшості нинішнього політичного класу в Україні не передбачає формування своїх установок та пріоритетів з орієнтацією на українську громаду. Їм важливіше, що скажуть в умовному Кремлі. Це одна із тих рис, чому Україна ризикує так і залишитися на задвірках світової політики, а її долю і далі вирішуватимуть в умовній Москві без врахування позиції Києва. Тут вже справа навіть не в пам'ятнику Бандері. І це той урок, який мали би засвоїти депутати не тільки в Луцьку.
Яке б питання не стояло, чи то вирішення фінансових питань чи гуманітарна політика, орієнтуватися потрібно на Україну, на українське. Цей заклик звертається як до громади, так і до політиків. Історія дала нам забагато вже гірких уроків, а ми чомусь вперто не хочемо їх засвоювати. Пора вже починати це робити.
Незасвоєні уроки
Не те, щоб мене дивував той факт, що багато політиків, котрі позиціонують себе патріотами, такими не є. Під час парламентських та місцевих виборів низка партій та політиків, використовуючи патріотичні гасла, отримали такий бажаний для себе шматок влади. При цьому, ті гасла для них були здебільшого чужі, а їх використання було скоріше гіркою необхідністю.
Чудовим індикатором для таких політиків є низка питань, яка стосується ідентифікації себе як українців, питання символів, смислів, історії української державності, питання ставлення до мови та певних персоналій, які увійшли в історію завдяки своїм діям та словам.
Коли по телебаченні транслювався проект «Великі Українці» (той самий, який запам'ятався гучним скандалом із втручанням у результати голосування), я ще був школярем. За результатами глядацького голосування, до якого було багато питань, тоді переміг Ярослав Мудрий, якого презентував Дмитро Табачник (той самий українофоб, який свого часу очолював адміністрацію Кучми і був міністром освіти в уряді Януковича Азарова). Тоді Табачник хизувався, що «трахнув» би Степана Бандеру Щербицьким. Але суть не в тому. Звернувся я до цього спогаду тому, що тоді Степан Бандера в голосування посів третє місце. Точніше, тому, що мене здивувала хвороблива реакція декого на це.
Як людина з центральної України, навесні 2008 року уявлення про Бандеру я мав лиш із сухих підручників історії. Та навіть пошарпаний посібник для 5-го класу середньої школи тоді дозволяв сформувати про цю персону обмежене, але хоч якесь уявлення. Це була людина, яка в певну історичну епоху пожертвувала всім заради ідеї Української державності. Почувши стільки словесної жовчі після оприлюднення результатів, я звернувся до більш глибоких джерел і здивувався такій реакції ще більше. І укріпився в думці про те, як потрібно сприймати фігуру Бандери.
До перших знайомств з волинянами і галичанами теж доводилося керуватися власними стереотипами й знаннями про те, як саме вони сприймають і цю персону, і ОУН та УПА. Логіка підказувала, що люди, які пережили коротший період совєтської окупації, змогли пронести через покоління пам'ять про ті події та самі їх же пережили. І для них Бандера герой, а не те, що з нього ліпить кремлівська пропаганда. Після цих знайомств така думка була підтверджена.
Гортаючи нещодавно стрічку новин, натрапив на кілька публікацій про голосування в міській раді Луцька щодо встановлення пам'ятника Бандері в місті. І був, чесно кажучи, здивований. В багатьох регіонах місцева політична карта змінюється в плані вивісок політичних сил, але при цьому люди лишаються ті самі. І очевидно, що чимало пристосуванців та відвертих українофобів попроходили в місцеві ради під вивісками патріотичних партій (або принаймні тих, які так себе позиціонували).
Проте для мене стало відвертою несподіванкою те, скільки таких людей виявилося на Волині – колисці УПА. Тобто, як волиняни, які самі є нащадками упівців, вибирають собі у місцеву владу людей, які явно не поділяють їхніх поглядів.
12 січня Луцька міська рада не змогла проголосувати фактично за втілення в життя давно існуючого проекту пам'ятника Бандері в Луцьку. Одним депутатам начебто заважало те, що він буде на «надто видному» місці, інші просто пошкодували грошей з міського бюджету.
Цікаво, що проти пам'ятника виступили й ті політичні сили які позиціонують себе як нібито патріотичні. Прикро було усвідомлювати, що такі люди можуть бути владою на Волині. І для мене, як уродженця Центральної України взагалі є шоком те, що там можуть заправляти персонажі, які є по суті справи є малоросами з ковбасною ідеологією.
Все це ще більш прикро, коли розумієш, що ті стереотипи, які нам накидали з Кремля, розраховані на розумово відсталих або ідейних україноненависників, яким в принципі байдуже за що ненавидіти все українське і бажати українцям смерті.
Зрозуміло, що за суперечками про місце встановлення чи небажанням виділити 300 тисяч гривень ховається дещо інше. В когось із депутатів це відверте невігластво, в когось прихована чи й неприхована ненависть, а в декого побоювання на кшталт «а що ж скажуть десь…». Не важливо в Москві чи Варшаві.
Ментальність переважної більшості нинішнього політичного класу в Україні не передбачає формування своїх установок та пріоритетів з орієнтацією на українську громаду. Їм важливіше, що скажуть в умовному Кремлі. Це одна із тих рис, чому Україна ризикує так і залишитися на задвірках світової політики, а її долю і далі вирішуватимуть в умовній Москві без врахування позиції Києва. Тут вже справа навіть не в пам'ятнику Бандері. І це той урок, який мали би засвоїти депутати не тільки в Луцьку.
Яке б питання не стояло, чи то вирішення фінансових питань чи гуманітарна політика, орієнтуватися потрібно на Україну, на українське. Цей заклик звертається як до громади, так і до політиків. Історія дала нам забагато вже гірких уроків, а ми чомусь вперто не хочемо їх засвоювати. Пора вже починати це робити.
Коментарі
Дописати коментар